Роман "Чорний обеліск"

Сюжет

У романі відображено події з життя самого Ремарка. Після демобілізації 1921 року майбутній письменник працював комівояжером з продажу надгробків у гранильній майстерні братів Фоґт у рідному місті Оснабрюці. Як і герой роману, Ремарк грав на органі в каплиці при міській лікарні, щоб отримувати безкоштовний обід, і спостерігав за життям хворих у психіатричному відділі. 1922 Ремарк поїхав з Оснабрюка, отримавши посаду журналіста в гановерській ґазеті «Ехо Континенталь».

Цитати з роману

1.    Смерть однієї людини — це смерть; смерть двох мільйонів — лише статистика. (Людовіг Бодмер)

2.    Те, чого немає, завжди здається кращим за те, що в тебе є. В цьому полягає романтика й ідіотизм людського життя. (Георг Кроль)

3.    Це була смерть. І ця сама смерть дивилась інколи на мене із згаслих очей божевільних, жива смерть, ще незбагненніша й загадковіша, як та — тиха. (Людовіг Бодмер)

4.    Кожна жінка бреше. А коли не бреше, то чого вона варта? (Рене де ля Тур)

5.    Коли б усі стали щасливі, їм більше не треба було б бога. Бог існує тільки для того, щоб люди були нещасні. Тоді його треба і йому моляться. Тому він і робить людей нещасними.

6.    Кохання — справа почуття, а не моралі. А почуття не знає зради. Воно росте, зникає або міняється — де ж тут зрада? Почуття — не угода.

7.    Дивно, однак якби родичі багатьох покійників піклувалися про них за життя хоч на половину так, як піклуються тоді, коли це вже ні до чого, ті радо відмовилися б від найдорожчого склепу — але така вже людська вдача: ми цінуємо по-справжньому тільки те, чого не маємо. (Людовіг Бодмер)

8.    Наша хиба в тому, що ми ні по-справжньому дурні, ні по-справжньому розумні. Десь посередині, як мавпи між гілками. Це нас стомлює і часом засмучує. Кожен повинен знати, до якої категорії він належить. (Людовіг Бодмер)

9.    Гроші — ілюзія; кожен це знає, але багато хто все ще не може у це повірити. (Людовіг Бодмер)

10. Людина, власне, не тільки вічно бреше, а й вічно вірить; вона вірить у добро, красу й довершеність, навіть якщо їх зовсім немає, або є лише натяк на них — і це ще одна причина того, що читання оголошень втішає мене і робить оптимістом. (Людовіг Бодмер)

11. Хто із нас Хтось? І хто з нас Я? Той, що стоїть там, чи інший, з плоті й крові, перед дзеркалом? Чи ще хтось третій, який стоїть за обома нами? (Людовіг Бодмер)

12. Багатство й чесність укупі не бувають, хлопче! Тепер ні! Та, мабуть, і раніш не бували. (Рене де ля Тур)

13. Смерть — це шлях до вічного життя. (Боденік)

14. Тільки ідіоти завжди кажуть, що вони не ідіоти. А їм заперечувати безглуздо.

15. Обіцянка неба й залякування пеклом, гра на найпростіших емоціях - що вона має спільного з правдою, ця фата моргана нашого мозку?

Роман "Тріумфальна арка"

Головний герой роману — німець, талановитий хірург Равік (справжнє ім'я — Людвіг Фрезенбург; інші вигадані прізвища — Воцек, Нойман, фон Горн) — воював у Першій світовій війні, у 1933 переховував трьох товаришів (Розенберга, Вільмана й Різенфельда), за що його було арештовано. Після допитів його дружина Сибілла загинула в концентраційному таборі. Равіку вдалося втекти зі шпиталю й оселитися у Франції. Тричі його висилали в Швейцарію, але міняючи прізвище, він щоразу повертався до Парижу.

Дія роману відбувається у Франції протягом 1938–1939 рр. Равік нелегально оперує в клініці замість ліцензованих, але менш кваліфікованих лікарів Вебера і Дюрана. Мешкає в недорогому готелі «Ентернасіональ» серед інших біженців — хазяйка не вимагає від мешканців реєстрації й покриває їх перед поліцією. Товаришує з російським емігрантом Борисом Морозовим.

Однієї ночі біля Тріумфальної арки він зустрів жінку Джоан Маду, яка була чимось сильно налякана. Він запросив її до себе в готель, а потім дізнався, що Джоан залишила у своєму готельному номері труп чоловіка, із яким мешкала в Парижі. Він допоміг їй розібратися в цій ситуації і, щоб здихатися її, запропонував влаштуватися працювати співачкою в ресторані «Шахерезада», де Морозов працював швейцаром.

Наступного разу Равік побачив Джоан на сцені «Шахерезади» й закохався в неї. Вони почали зустрічатися. Поступово Джоан набридли готельні номери й виступи в ресторані, вона стала мріяти про спокійне життя разом із Равіком, але це було неможливо через те, що її коханий був біженцем.

Равік і Джоан провели кілька тижнів на відпочинку в Антібі. Через тиждень після повернення в Париж Равік на вулиці став свідком нещасного випадку: на жінку впала балка з будівлі. Він надав їй допомогу, але поліцейський і репортери захотіли дізнатися його прізвище. Коли стало зрозуміло, що він біженець без документів, Равіка вислали в Швейцарію. Він встиг зателефонувати Джоан по телефону.

Через три місяці йому вдалося повернутися до Франції. Він дізнався, що Джоан звільнилася з «Шахерезади» й живе з чоловіком, який влаштував їй контракт на знімання у кіні. У своє виправдання жінка сказала Равіку, що не сподівалася на його повернення. Її новий коханець захоплювався нею, а Джоан це було потрібне, але вона продовжувала кохати Равіка, тому не хотіла залишати обох чоловіків. Равік не зміг із цим миритися й покинув жінку.

Випадково у Парижі Равік зустрів Гааке — гестапівця, що у Німеччині катував його й довів до самогубства Сибіллу. Він тижнями планував убивство свого ворога й однієї ночі йому вдалося втілити цей план у життя: він закопав труп Гааке в передмісті і спалив його документи.

Однієї ночі йому зателефонувала Джоан і попросила його приїхати, але Равік поклав трубку. Незабаром його розбудив чоловік, який повідомив, що застрелив Джоан. Равік відвіз жінку до клініки, провів операцію, але її життя вже неможливо було врятувати. Він дізнався з газети, що розпочалася війна. Його як німця мали помістити до французького концентраційного табору, але Равік відмовився скористатися підробленими документами, щоб уникнути ув'язнення. Він повернувся до готелю і разом із іншими нелегальними емігрантами залишив його під конвоєм поліції.

Роман "На Західному фронті без змін"

У 1929 p. Ремарк, замінивши ім'я Пауль ім'ям своєї матері — Марія, опублікував роман «На Західному фронті без змін» («Im Westen nichts Neues»), назвавши його своїм першим літературним твором, хоча до того у Ремарка вже були певні літературні здобутки (збірка юнацьких віршів і книга «Про змішування тонких горілок», 1924). Роман побачив світ у видавництві «Пропілєєн-ферляґ» і протягом одного року був перевиданий загальним накладом 1,2 млн. примірників. Твір одразу ж був перекладений більшістю світових мов, і тираж сягнув 8 мільйонів. Метою письменника було зображення війни як індивідуального переживання людини, саме тому увага автора зосереджена на психології героїв, на їхньому емоційному внутрішньому світі. Прагнення показати війну очима її учасників — молодих німців, людей тієї генерації, «яку знищила війна, навіть якщо їм вдалося уникнути її», споріднює роман Ремарка з літературою «втраченого покоління», з творами Е. Хемінґвея та Р. Олдінггона. Цей роман, як і чимало наступних творів Ремарка, значною мірою автобіографічний.

Головний герой — Пауль Боймер і його товариші Мюллер, Кропп, Леєр, Кеммеріх потрапляють на фронт просто з шкільної лави, захоплені гаслами про «війну за батьківщину», «за щастя народу». Гарячі і наївні юнаки невдовзі потрапляють в атмосферу тилових та окопних буднів. У тилу з унтер-офіцерською послідовністю упосліджувалася людська гідність, владарював прусський солдафонський дух. В окопах — ані майоріння знамен, ані тріумфальних сурм, ані парадних мундирів. Зате тут панують воші, пацюки, голод, холод, постійний страх смерті. А найжахливіше те, що потрібно вбивати інших людей. Ці враження нестерпним тягарем впали на плечі героїв роману. Один за одним гинуть товариші Боймера. Нетривала відпустка і відвідини рідного міста лише підкреслюють відчуженість героя, поглиблюють прірву між ним та його сім'єю, між теперішнім відчаєм і безтурботною юністю. У фіналі роману Боймер — остаточно зламана людина, і смерть, яка наздогнала його в один із тихих осінніх днів 1918 р., до певної міри видається навіть рятівною. Письменник з приголомшливою силою зобразив маленьку, але мужню постать людини, яка, спотикаючись, бреде крізь бурхливий і спустошливий хаос. Неповторна своєрідність книги полягає у підкресленому ліризмі, який допомагає усвідомити жахливість і безглуздість війни з погляду простої людини. Для героїв Ремарка залишаються вартісними тільки елементарні форми солідарності і взаємовиручки, оте «окопне братство», до якого належать і солдати, і офіцери, фронтова спільнота, яка, врешті-решт, протистоїть розбещеному тилові. Ремарк ідеалізує солдата як «осереддя чеснот», як «страстотерпця». Прості людські почуття — кохання, довіра, дружба — живуть у серцях героїв всупереч безглуздим і кривавим законам війни. Відтак і Боймера убиває, ще за життя перетворює на «живого мерця» саме відмова капітулювати перед цими жорстокими законами.

Цитати

• Коли ми купалися, Франц Кеммеріх ставав зовсім малий і тоненький, наче дитина. I от він лежить, чому, скажіть мені, чому? Треба було б провести повз це ліжко ввесь світ і сказати: це — Франц Кеммеріх, йому дев'ятнадцять з половиною років, він не хоче помирати. Не дайте йому померти!
• Ми вже не молодь. Ми вже не хочемо завойовувати світ. Ми втікачі. Тікаємо від самих себе. Від свого життя. Нам було по вісімнадцять років, ми тільки починали любити життя і світ, а нам довелося стріляти в них. Перший снаряд влучив у наше серце. Нас відрізано від справжньої діяльності, від прагнень, від прогресу. Ми вже не віримо в них: ми віримо у війну.
• Дні, тижні, роки, що ми їх пробули тут, на фронті, ще раз повернуться до нас, і наші вбиті товариші повстають тоді з-під землі й підуть поруч із нами; ми матимемо ясні голови, ясну мету і підем пліч-о-пліч із нашими вбитими товаришами, несучи на собі фронтові роки, — та проти кого ми підемо, проти кого?
• Це добре діє, коли я називаю себе на ім'я. Здається, то говорить хтось інший, що має наді мною велику владу.
• Ми завжди бачимо все занадто пізно. Чому нам не кажуть про те, що ви такі самі нещасні бідолахи, як і ми, що ваші матері так само побиваються за синами, як і наші, і що ми з вами однаково боїмося смерті, однаково вмираємо і однаково страждаємо від ран… Даруй мені, хлопче, хіба ти міг бути мені ворогом?
•  — Мені здається, що це наче якась лихоманка,— каже Альберт.— Ніхто начебто не хоче війни, аж раптом вона вже тут. Ми не хотіли воювати, інші твердять те ж саме, а проте вже півсвіту воює.
• Чийсь наказ перетворив ці тихі постаті в наших ворогів; інший наказ міг би перетворити їх у наших друзів. Якісь люди, що їх ніхто з нас не знає, сіли десь за стіл і підписали угоду, і ось уже кілька років нашою найвищою метою стало те, що звичайно все людство вважає ганьбою і за що найтяжче карає.
• Безпорадні, як діти, і досвідчені, як старі люди, ми жорстокі, і сумні, і несерйозні,— мені здається, ми вже пропащі.
• Що сталося б із нами, якби ми збагнули все, що відбувається на фронті!
• Держава і батьківщина — це таки справді не одне й те саме.
• І я знаю: все, що тепер, поки ми на війні, потонуло в нас, немов каміння, після війни знову спливе на поверхню, ось тоді й почнеться боротьба між життям і смертю.
• …анекдот про військового лікаря: на комісії він викликає за списком людей, і, коли до нього чоловік підходить, він, не дивлячись, оголошує: «Придатний до служби. Нам на фронті потрібні солдати». От якось до нього підходить чоловік на дерев'янці, а лікар знов оголошує: «Придатний».
• — І тоді, — Кач підсилює голос, — чоловік каже лікареві: «Дерев'яну ногу я вже маю, але якщо я тепер знову попаду на фронт і мені відірве голову, тоді хай мені зроблять дерев'яну голову, і я стану військовим лікарем».

Роман "Тіні в раю"

Останній роман Ремарка «Тіні в раю» («Die Schatten im Paradies») побачив світ через рік після смерті автора. Герой твору — Росе — потрапляє у Нью-Йорк. Тут не було війни, тут — «рай», але емігранти у цьому раю видаються тінями. Надто багато сил змарновано там, у Європі, на виживання та помсту. Ніколи раніше Ремарк не зображав розшарування в емігрантському середовищі так правдиво і певно. Є бідні, але є й багаті, для яких Штати стали рідним краєм. Один із героїв — Кан — раніше брав участь в організованій антифашистській боротьбі, нападав на поліцейські дільниці, визволяв людей із нацистських катівень. А тут він внутрішньо зламався. Його розчавила філістерська атмосфера бездіяльності, брак постійного ризику, до якого він призвичаївся у Європі. Кан міг існувати тільки у боротьбі. Америка начебто й була тим світом, за який він боровся, але правда про цей світ, де фактично також панували і несправедливість, і нелюдяність, і байдужий егоїзм, тільки в інших, «цивілізованих» формах, — ця правда убила Кана. Щось подібне відбувається і з Россом. Він отримав у Америці все, про що не міг навіть мріяти у завойованій Гітлером Європі. Але його також виснажують невдоволеність, неспокій, внутрішнє спустошення. Відтак одразу ж після закінчення війни Росе залишає все, навіть кохану жінку, і відпливає у Європу. Втім, Р. не намагається протиставити «хорошу» Європу «поганій» Америці. «Часом я з болем думаю про Кана, — читаємо на останніх сторінках роману, — виявляється, він-таки мав рацію. Найтяжчі випробування почалися після нашого повернення; ми повернулися в чужий, байдужий світ, нас зустріли таємна ненависть і боягузтво». Проте у цей світ герої Р. повернулися вже іншими: вони пройшли через «американський світ» з його культом грошей, вимушеною бадьорістю, штучною молодістю і, відкинувши позірні вартості, осягнули ідеали справжню! людяності, знайшли себе.

Роман "Три товариші"

          У 1937 р. вийшов друком роман «Три товариші» («Drei Kameraden») — спочатку в англійському перекладі у США, а тоді в німецькому емігрантському видавництві «Кверідо-ферляг» (1938). Дія твору починається у 1928 р. Головні герої Роберт Локамп, Ґотфрід Ленц, Отто Кестнер — фронтові товариші, власники маленької авторемонтної майстерні. Соціальний фон роману автор не увиразнює, уникаючи конкретних ознак місця та часу і вкрай звужуючи коло оповіді. Проте провідні риси німецької столиці у переднацистські роки Ремарк зафіксував — гарячковий ритм, моторошне відчуття втрати ґрунту під ногами, щемний біль безнадії, невдоволення. У цьому романі визначилися особливості художньої манери письменника, специфічний колорит його творів. Світ Ремарка — це світ «справжніх чоловіків», сильних, стриманих. Герої роману — доволі виразно окреслені постаті, наділені індивідуальністю. Проте всі вони — змужнілі протягом десяти післявоєнних років юнаки з попередніх творів письменника. У цьому сенсі «Три товариші» — частина циклу про сучасника Ремарка, простого німця XX століття, котрий самотужки намагається утвердитися у непевному, оманливому світі. Душевна трагедія героїв розвивається на похмурому життєвому тлі. Наприкінці роману посилюється сумний ліричний тон, розповідь набуває дедалі трагічнішого характеру. Герої втрачають усе найдорожче, найцінніше для них. Ленц гине від руки фашистського бандита, очевидним стає смертельний фінал хвороби Пат, Кестнер продає майстерню і машину «Карла», яку він цінував понад усе.

Цитати:

1. Я надто добре знав, що всяка Любов хоче бути вічною, а в цьому її одвічна мука. Немає нічого сталого. Нічого.
2. Скромність і сумлінність винагороджуються тільки в романах. У житті ж подібні якості, поки вони комусь потрібні, використовуються до кінця, а потім на них просто плюють.
3. чоловік стає корисливим тільки через примхи жінок. Не будь жінок, не було б і грошей, і чоловіки були б плем’ям героїв.
4. Саме тут можна було зрозуміти, що змогло і чого не змогло досягти Людство впродовж тисячоліть: воно створило безсмертні витвори мистецтва, але не зуміло дати кожному зі своїх побратимів хоч би вдосталь хліба.
5. Любов — чудова річ. Але одному з партнерів вона завше видається надто довгою. А тоді другий осамотніє, сяде та й витріщить очі. Витріщить очі, як божевільний.
6. Меланхоліком стаєш, коли розмірковуєш про життя, а циніком — коли бачиш, що робить із нього більшість людей.
7. Тільки дурний перемагає в житті, а розумний бачить всілякі перешкоди, і поки ще до діла, то він уже вагається.
8. Що може дати одна людина іншій, окрім краплі тепла? І що може бути більше цього? Ти тільки нічого не підпускай до себе…Бо підпустиш — ухопишся, захочеш втримати. А утримати не можна нічого…
9. Від доброго гріх відмовлятись, навіть коли не знаєш, що воно і звідки взялося…
10. Важко знайти слова, коли дійсно є що сказати.

"Три товариші" цитати