Роман "На Західному фронті без змін"

У 1929 p. Ремарк, замінивши ім'я Пауль ім'ям своєї матері — Марія, опублікував роман «На Західному фронті без змін» («Im Westen nichts Neues»), назвавши його своїм першим літературним твором, хоча до того у Ремарка вже були певні літературні здобутки (збірка юнацьких віршів і книга «Про змішування тонких горілок», 1924). Роман побачив світ у видавництві «Пропілєєн-ферляґ» і протягом одного року був перевиданий загальним накладом 1,2 млн. примірників. Твір одразу ж був перекладений більшістю світових мов, і тираж сягнув 8 мільйонів. Метою письменника було зображення війни як індивідуального переживання людини, саме тому увага автора зосереджена на психології героїв, на їхньому емоційному внутрішньому світі. Прагнення показати війну очима її учасників — молодих німців, людей тієї генерації, «яку знищила війна, навіть якщо їм вдалося уникнути її», споріднює роман Ремарка з літературою «втраченого покоління», з творами Е. Хемінґвея та Р. Олдінггона. Цей роман, як і чимало наступних творів Ремарка, значною мірою автобіографічний.

Головний герой — Пауль Боймер і його товариші Мюллер, Кропп, Леєр, Кеммеріх потрапляють на фронт просто з шкільної лави, захоплені гаслами про «війну за батьківщину», «за щастя народу». Гарячі і наївні юнаки невдовзі потрапляють в атмосферу тилових та окопних буднів. У тилу з унтер-офіцерською послідовністю упосліджувалася людська гідність, владарював прусський солдафонський дух. В окопах — ані майоріння знамен, ані тріумфальних сурм, ані парадних мундирів. Зате тут панують воші, пацюки, голод, холод, постійний страх смерті. А найжахливіше те, що потрібно вбивати інших людей. Ці враження нестерпним тягарем впали на плечі героїв роману. Один за одним гинуть товариші Боймера. Нетривала відпустка і відвідини рідного міста лише підкреслюють відчуженість героя, поглиблюють прірву між ним та його сім'єю, між теперішнім відчаєм і безтурботною юністю. У фіналі роману Боймер — остаточно зламана людина, і смерть, яка наздогнала його в один із тихих осінніх днів 1918 р., до певної міри видається навіть рятівною. Письменник з приголомшливою силою зобразив маленьку, але мужню постать людини, яка, спотикаючись, бреде крізь бурхливий і спустошливий хаос. Неповторна своєрідність книги полягає у підкресленому ліризмі, який допомагає усвідомити жахливість і безглуздість війни з погляду простої людини. Для героїв Ремарка залишаються вартісними тільки елементарні форми солідарності і взаємовиручки, оте «окопне братство», до якого належать і солдати, і офіцери, фронтова спільнота, яка, врешті-решт, протистоїть розбещеному тилові. Ремарк ідеалізує солдата як «осереддя чеснот», як «страстотерпця». Прості людські почуття — кохання, довіра, дружба — живуть у серцях героїв всупереч безглуздим і кривавим законам війни. Відтак і Боймера убиває, ще за життя перетворює на «живого мерця» саме відмова капітулювати перед цими жорстокими законами.

Цитати

• Коли ми купалися, Франц Кеммеріх ставав зовсім малий і тоненький, наче дитина. I от він лежить, чому, скажіть мені, чому? Треба було б провести повз це ліжко ввесь світ і сказати: це — Франц Кеммеріх, йому дев'ятнадцять з половиною років, він не хоче помирати. Не дайте йому померти!
• Ми вже не молодь. Ми вже не хочемо завойовувати світ. Ми втікачі. Тікаємо від самих себе. Від свого життя. Нам було по вісімнадцять років, ми тільки починали любити життя і світ, а нам довелося стріляти в них. Перший снаряд влучив у наше серце. Нас відрізано від справжньої діяльності, від прагнень, від прогресу. Ми вже не віримо в них: ми віримо у війну.
• Дні, тижні, роки, що ми їх пробули тут, на фронті, ще раз повернуться до нас, і наші вбиті товариші повстають тоді з-під землі й підуть поруч із нами; ми матимемо ясні голови, ясну мету і підем пліч-о-пліч із нашими вбитими товаришами, несучи на собі фронтові роки, — та проти кого ми підемо, проти кого?
• Це добре діє, коли я називаю себе на ім'я. Здається, то говорить хтось інший, що має наді мною велику владу.
• Ми завжди бачимо все занадто пізно. Чому нам не кажуть про те, що ви такі самі нещасні бідолахи, як і ми, що ваші матері так само побиваються за синами, як і наші, і що ми з вами однаково боїмося смерті, однаково вмираємо і однаково страждаємо від ран… Даруй мені, хлопче, хіба ти міг бути мені ворогом?
•  — Мені здається, що це наче якась лихоманка,— каже Альберт.— Ніхто начебто не хоче війни, аж раптом вона вже тут. Ми не хотіли воювати, інші твердять те ж саме, а проте вже півсвіту воює.
• Чийсь наказ перетворив ці тихі постаті в наших ворогів; інший наказ міг би перетворити їх у наших друзів. Якісь люди, що їх ніхто з нас не знає, сіли десь за стіл і підписали угоду, і ось уже кілька років нашою найвищою метою стало те, що звичайно все людство вважає ганьбою і за що найтяжче карає.
• Безпорадні, як діти, і досвідчені, як старі люди, ми жорстокі, і сумні, і несерйозні,— мені здається, ми вже пропащі.
• Що сталося б із нами, якби ми збагнули все, що відбувається на фронті!
• Держава і батьківщина — це таки справді не одне й те саме.
• І я знаю: все, що тепер, поки ми на війні, потонуло в нас, немов каміння, після війни знову спливе на поверхню, ось тоді й почнеться боротьба між життям і смертю.
• …анекдот про військового лікаря: на комісії він викликає за списком людей, і, коли до нього чоловік підходить, він, не дивлячись, оголошує: «Придатний до служби. Нам на фронті потрібні солдати». От якось до нього підходить чоловік на дерев'янці, а лікар знов оголошує: «Придатний».
• — І тоді, — Кач підсилює голос, — чоловік каже лікареві: «Дерев'яну ногу я вже маю, але якщо я тепер знову попаду на фронт і мені відірве голову, тоді хай мені зроблять дерев'яну голову, і я стану військовим лікарем».